Українське суспільство та стан його головної рушійної сили розвитку – суспільної свідомості – багато в чому залежить від того історичного шляху, яке пройшло суспільство у процесі свого формування.
Українське суспільство від початку до XII століття
Подивимося на діаграму, яка відтворює історичні процеси, які відбувалися на українських землях.
До кінця VIII сторіччя на українських землях існували окремі племена. У цей період можна говорити, що люди в основному реалізовували стратегію виживання. Це було суспільство збирачів-мисливців.
Наприкінці VIII сторіччя утворюється Київське князівство, яке поступово об’єднує навколо себе інші слов’янські племена і на початку ІХ сторіччя виникає Київська Русь. Українці отримують державність; у цей час формуються українська мова й культура. Разом з цим, у другій половині Х сторіччя розпочинаються феодальні міжусобиці, які значним чином роз’єднують українське суспільство. Слід також зазначити, що закарпатські землі до середини Х сторіччя знаходяться у складі Болгарського царства, потім переходять до Київської русі, але вже у першій чверті ХІ сторіччя підпадають під владу Угорської держави аж до кінця ХV сторіччя.
Від XII до ХХ століття
У другій половині ХІІ сторіччя виникає галицьке князівство, яке поступово перетворившись у Галицько-Волинське королівство, проіснувало до кінця ХІІІ сторіччя. Слід зазначити великий вплив католицтва на культуру Галицько-Волинського королівства. Зокрема, свою корону галицький король отримав з рук папи римського.
Київська Русь була змушена постійно оборонятися від навали дикого степу, внаслідок чого українське суспільство того періоду можна характеризувати як суспільство виживання-існування.
З кінця ХІІІ сторіччя на наших землях панує велике князівство Литовське, після чого внаслідок об’єднання Польського королівства та Литовського князівства українські землі переходять під корону Ржечі Посполітої. Литовсько-польський період триває до середини ХVІІ сторіччя, коли внаслідок успішного повстання Богдана Хмельницького настає період гетьманського управління. Цей період, що триває до кінця ХVІІІ сторіччя, характеризується постійним пошуком нетривких союзів, боротьбою то з колишніми ворогами, то з колишніми союзниками, пануванням на півдні та південному заході Османської імперії, а на Лівобережжі – збереженням влади Ржечі Посполітої, яка поступово слабшала та занепадала у боротьбі з Російською імперією, Прусією та імперією Габсбургів.
Наприкінці ХVІІІ сторіччя більша частина українських земель переходить до Російської імперії, Закарпаття та Буковина стають частиною Австро-Угорщини. Така ситуація триває до першої чверті ХХ сторіччя, коли після І світової війни більша частина українських земель переходить під владу СРСР, Галичина та значна частина Волині входять до складу Польщі, Закарпаття – до складу Чехословаччини, Бесарабія та Буковина – до складу Румунії.
Висновки:
Отже, українське суспільство, якщо проаналізувати його стан виходячи із історичної довідки, приводить нас до наступних висновків:
- Протягом більшості історичного часу українські землі знаходилися під іноземним правлінням. Іноземні володарі намагалися знищити українську ідентичність на державному рівні. Протягом майже 500 років українці були змушені систематично витримувати навали кочовиків, не маючи жодної підтримки з боку держав-панівниць. Отже, століттями менталітет пересічного українця поступово віддалявся від усвідомлення необхідності підтримувати державу. Пересічний українець майже на підсвідомому рівні намагався відокремитися від держави, цілі якої не співпадали з його інтересами.
- Будучи поставлений в умови виживання українець був змушений перш за все та за будь яку ціну самостійно захищати СВОЄ майно і СВОЮ родину. Це утворило стійку рису індивідуалізму у його свідомості. Об’єднавчими підвалинами були і є мова, культура та релігія. Однак остання за рахунок західних земель об’єднувала далеко не всі верстви населення. Недовірливість до всіх і всього, в тому числі й до держави, набула характер стійкої ментальної установки. Індивідуалізм та недовіра спонукають значну частину українців шукати заробітків за кордоном замість того, щоб докласти спільних зусиль до розбудови власної країни. Навряд чи за таких умов можна буде скоро побачити прояви прямого народовладдя.
Індивідуальні і громадські інтереси
- Відсутність протягом тривалого часу регулювання громадських інтересів за допомогою обов’язкових правил поведінки, організованої сили (влади), здатної забезпечити внутрішній порядок та зовнішню безпеку, породили правовий нігілізм, створили небезпечний дисбаланс індивідуальних і громадських інтересів.
- Не маючи можливість здійснити інтереси кожного через реалізацію спільних інтересів, українці слабко вмотивовані щодо спільних дій. Така річ, як соціальна компетентність індивідуумів та їх об’єднань проявляється у дуже незначній мірі.
- Постійні придушення визвольних повстань та рухів значною мірою депасіонарізували українців. Відчуваючи необхідність взаємодії та співпраці на основі спільних інтересів, українці обмежуються лише вербальними проявами; до активних дій здатна незначна частина населення. Лише явний прояв зовнішньої силової загрози, як ото російська агресія, здатний змобілізувати істотну частину громадян на захист своєї країни. Разом з цим, зовнішня загроза економічної агресії, перетворення України у сировинну колонію відчутного громадського занепокоєння не викликає, не кажучи вже про дії.
- При всьому тому, українці залишаються нацією, яка у надскладних умовах іноземного гноблення зберегла кращі національні традиції, мову та культуру.
Видається, що стратегія розвитку українського суспільства має виходити із зазначених вище міркувань. Про неї – у наступному матеріалі.
