Отже, маючи певний запит суспільства (усвідомлений чи поки що не усвідомлений), сформулювавши певні місію та бачення, можна формувати модель: стратегія реалізації цих місії та бачення.
Перш за все ‒ мотивація. Для даного випадку під мотивацією ми будемо розуміти умови, які визначатимуть процеси реалізації місії та бачення на рівні спільноти людей.
Ми будемо враховувати три складові мотивації:
– авторитарна (силова). Це комплекс обов’язкових для виконання дій. Наприклад, ми хочемо мати соціально компетентне суспільство. Ми розуміємо, що для цього потрібне навчання основам соціальної компетенції. Ми розуміємо, що таке навчання повинно починатися з дитячого садочку. І ми (суспільство) формулюємо соціальний запит щодо організації такого навчання через існуючі органи і програми освіти. Тобто, у навчальних програмах має бути встановлений певний порядок викладання такої дисципліни як соціальні компетентність і навчання цій дисципліні буде обов’язковим
– компромісна (матеріально-фінансова). Ця складова мотивації є найбільш загально зрозумілою. Наприклад, якщо люди усвідомлять, що їх здатність до укладання оптимальних договорів призведе, як мінімум, до перегляду на їх користь тарифів на житлово-комунальні послуги, умови надання адміністративних послуг тощо, вони будуть в подальшому мотивовані до перегляду й існуючого суспільного договору ;
– консенсусна (переконання). Мабуть, найскладніший вид мотивації. Апогеєм консенсусу є національна ідея. Проте, цей механізм відмінно працює. Є багато прикладів в історії людства, коли заради вищої мети численні народи відмовлялися від матеріальних благ. Наприклад, під час Другої світової війни.
Як правило, завжди діють всі ці три складові види мотивації. А їх співвідношення визначає стиль управління процесом.
Теорія каже, що середовище вмотивованих до реалізації певної місії індивідуумів, як правило, висувають природних лідерів, які, в свою чергу формують команди для виконання пропонованої ними стратегії.
Команда, відповідно, формує певні стандарти своєї діяльності: певну командну культуру, показники результативності своєї роботи, способи визначення відповідальності за виконання певних заходів, стандарти комунікації тощо.
Стратегія. Модель реалізації
Всі ці моменти, що викладені вище, є, на наш погляд, першим рівнем у піраміді, яка ілюструє модель реалізації стратегії (мал.2).
Другий рівень передбачає починається з моделювання середовищ та ситуацій, прогнозування результатів альтернативних рішень, побудови системи активного діалогу (САД) та на фініші першого сектору другого рівня ‒ складання перспективного плану реалізації стратегії.
Другий сектор другого рівня включає у себе побудову системи цінністної орієнтації, який має визначати лінії поведінки учасників плану реалізації стратегії.
Третій сектор другого рівня ‒ визначає вимоги до виконавчих структур та системи їхньої внутрішньої та зовнішньої взаємодії.
На третьому рівні маємо 2 сектори.
Перший сектор передбачає поточне планування конкретних дій та взаємозв’язки у межах таких дій. Другий ‒ аналітичні дослідження стосовно поточного стану реалізації стратегії, комунікації з громадськістю, розробку узагальнених матеріалів для оцінки досягнутих результатів.
І останній рівень ‒ оцінка результатів з врахуванням матеріалів, узагальнених на третьому рівні, визначення і коригування відповідальності, ротація команд (за необхідності), коригування перспективного і поточного планів.
Початок цієї статті дивись у попередній статті: “Стратегія взагалі: декілька слів (початок)”
