«Де краще за все сховати гілку?» ‒ запитав патер Браун. І сам собі відповів: «У лісі». Ми зробили ці слова героя детективного оповідання англійського письменника Г.Честертона своєрідним епіграфом до нашої чергової статті.
Спершу про оповідання. У ньому йдеться про те, як британський генерал продав секретні відомості противнику. Про це дізнався його ад’ютант-капітан. Генерал вбив капітана, а потім дав команду своєму війську наступати, заздалегідь знаючи про неминучі втрати та поразку. Так і вийшло, і тіло капітана було сховане серед груди мертвих тіл вояків, загиблих під час атаки. Дізнавшись про це, детектив патер Браун і сказав фразу, що ми її навели на початку цієї статті.
У цій статті (яка є логічним продовження матеріалу «Хліб сорому») йтиметься про середовище, яке сприяє вчиненню корупційних діянь. Середовище, яке формує портрет корупціонера, змальований у статті «Хліб сорому».
Учасники корупційних діянь:
Ми зазначили, що насправді учасниками корупційних діянь є щонайменше чотири групи осіб:
- ті, що надають незаконні переваги;
- ті, що отримують незаконні переваги;
- ті, хто підтримує надання і отримання незаконних переваг;
- ті, хто створює умови для надання і отримання незаконних переваг.
У попередньому матеріалі ми зробили висновок, що психологічно корупціонер навряд чи став би корупціонером, якби не було створене сприятливе середовище для таких дій. На малюнку 1 ми даємо далеко не повний перелік факторів сприяння корупції (малюнок 1).
Мал.1. Фактори формування корупційного середовища.
Як сховати гілку: види та форми корупції
Тотальність корупційного впливу призвела до того, що така форма корупції, як обмін ненормативних послуг на гроші, доповнюється такими її видами, як обмін послуг на послуги, обмін послуг на придбання більш високого статусу в різних соціальних структурах, і багато інших.
В Україні практично не спрацьовує норма про конфлікт інтересів, коли особисті сподівання посадової особи вступають в протиріччя з його службовими інтересами – на відміну від західних країн, де чиновник зобов’язаний негайно повідомляти про подібні конфлікти. Немає закону про інсайдерство, який забороняв би використовувати службову інформацію в цілях особистого збагачення, а також надавати її своїм родичам і знайомим.
Наш побутовий лексикон рясніє такими виразами, як «шукати вихід на» (далі вказується ім’я великого начальника), а для поведінкової практики характерно, будучи спійманим «на гарячому», оголошувати себе хворим, шукати друзів для «відмазки» тощо. Як пише Б. Дубін, «реформатори пострадянських років виховали лукавого громадянина, який не довіряє владі, але повністю від неї залежить, який готовий взаємодіяти з державою тільки через” чорний хід “беззаконня».
Ми повинні зрозуміти, що нам доведеться викорінювати не окремих корупціонерів, а руйнувати системну корупційну мережу, яка охоплює практично все суспільство і притаманна всім державним структурам без виключення. Потрапляючи в корупційні «мережі», практично неможливо залишитися чесним. Якщо ж така людина з’являється, її прагнуть позбутися. Корупціонери «своїх не здають», чітко проявляється феномен «кругової поруки», а будь що змінити в відповідних структурах можна тільки ззовні і при особистій участі високого начальства. Все це не тільки надає корумпованим організаціям характер «бойових одиниць» і робить їх дуже стійкими, але і породжує добре відомий в психології феномен дистрибуції провини і відповідальності. Хабарами діляться з вищестоящими особами, працівники роблять «відкати» своїм керівникам і т.ін. І чим більшою є корупційна мережа, тим меншими є почуття провини і ризик зіпсувати свою репутацію.
Особливості відношення наших громадян до корупції
Визнання корупції як повсюдного явища ( «всі беруть», «всі крадуть», без «зацікавлення нічого не вирішити» тощо). Звідси фактичне неусвідомлення , що отримуючи неправомірну вигоду внаслідок «зацікавлення» іншої особи, громадянин сам стає учасником корупційного діяння, за що має нести певну відповідальність.
- Визнання корупції «найменшим злом», яке не заслуговує на серйозну увагу («ну, я ж нікого не вбив»). Таким чином, боротьба з корупцією в очах громадян є абстрактним поняттям. Можна потеревенити про корупцію, яка заважає нам жити, після чого йти до вчительки і просити п’ятірку синові-оболтусу. Звісно ж, не «за так». Виправдання таким діям просте: я ж не даю великих хабарів. А от ті, хто дають – це велике зло, з яким якраз і треба боротися.
- Адекватність посади і обсягу корупційного діяння. Якщо рядовий слідчий «хапнув» тисяч п’ятдесят баксів і не поділився ‒ це засуджується. Мільйонно-мільярдна корупція у «верхах» навпаки є предметом заздрощів, хоча й прихованих.
- Подвійні стандарти моралі. Тут проявляється непослідовність і суперечливість ставлення до корупції. Своє власне корупційне поводження і аналогічна поведінка рідних і близьких сприймається як вимушена відповідь на об’єктивні обставини ( «Не підмажеш – не поїдеш»), не асоціюється з корупцією і не отримує негативної емоційної оцінки, в той час як аналогічна поведінка інших осіб розглядається як корупційне і засвідчує їхні негативні особистісні якості.
Боротьба із корупцією та громадянська активність
Коли сьогодні обговорюється питання боротьби з корупцією слід зазначити дві речі.
- У системі обмеженого доступу, як ми вже знаємо, метою еліт є отримання надприбутків за рахунок пільг щодо володіння ресурсами країни. З метою збереження існуючої системи своїх пільг можновладці зацікавленні к наявності корупції, як повсюдного явища («де краще за все сховати гілку?»).
- Щоб «сховати гілку», можновладці здійснюють системну «депасионарізацію» українців, тобто просто відбивають у них схильність до громадянської активності.
У січні цього року КМІС на замовлення газети «Дзеркало тижня» провів соціологічне опитування. Один з аспектів цього дослідження – громадянська активність українців. Результати наводимо на малюнку 2.
Мал.2. Активність
Як видно з діаграми, більше 90% опитаних громадян не бачать необхідності у громадській активності, ба навіть не розуміють, про що йде мова. Тільки 3,8% українців брали та беруть участь у роботі громадських об’єднань. З врахуванням розподілу Фаулера можна сміливо говорити, що активність громадян за їх внутрішнім переконанням прямує до нуля. Ні, звичайно, між собою, у громадських місцях абсолютна більшість українців демонструє невдоволення. Але це невдоволення аж ніяк не є достатнім для того, щоб взяти участь у спробах змінити існуючий стан справ.
Процитуємо «Дзеркало тижня»: «Коли вбудуватися в потік хабарів за іспити і курсові в медінституті простіше, ніж підняти студентський бунт; коли домовитися з кумом про виключення для себе легше, ніж з однодумцями контролювати місцевий бюджет; коли відмовитися від улюбленої професії безпечніше, ніж організувати профспілку і домогтися людських умов від роботодавця; коли відсидітися вдома спокійніше, ніж разом з сусідами застопорити незаконне будівництво у дворі; коли собі дешевшою не оформлятися на роботу, не платити податки і повіситися на шию інших платників податків своєї липової субсидією; коли продати свій голос або не піти на вибори не так морочливо, як контролювати законність проведення кампанії, голосування та підрахунку голосів…».
3. У значної кількості українців є можливість не стати «лісом», у якому будут «ховати гілку» ‒ еміграція. Так вже було на межі ХІХ – ХХ сторіч. Історія повторюється…
Далі буде.
